Публіцистика П.Куліша
Життєвий шлях та літературна творчість П.Куліша
Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.Народився Пантелеймон Куліш 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині. У 1837-1839 рр. навчається як вільний слухач у Київському університеті. Батько його походив з козацької старшини, належав до дворянства, але, втративши права на нього, займався сільським господарством, мав власний хутір.
Грамоти П.Куліш навився удома, від старшої сестри Лесі. Від неї, а також від неписьменної матері перейняв багато пісень, приказок, прислів'їв. Освіту продовжив у Новгород-Сіверській гімназії директором якої був І.Тимківський – український педагог і письменник. Під його впливом у П.Куляша пробудився інтерес до народної творчості. Особливо велику роль відіграв у цьому збірник українських народних пісень, записаних М.Максимовичем. Тоді ж молодий гімназист почав збирати народні пісні та писати власні твори. Не закінчивши гімназії, П.Куліш зайнявся приватним учителюванням.
Важливою сторінкою в житті П. Куліша є його довголітнє знайомство та дружба з Т.Шевченком.Їх єднала любов до України та її народу, її мови, славного минулого, прагнення служити батьківщині. "Глибинне чуття своєї народності була в обох їх однакою", — зазначав П.Куліш. – Але було багато чого – й істотного! – що розділяло їх". Письменник пізніше писав: "...це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представите лі двох половин козаччини... Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького...; другий до розумувався української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини..." І треба сказати, П.Куліш досить точно визначив ті відмінності, що й привели до розходжень ідейного характеру. П.Куліш був учасником Кирило-Мефодіївського товариства. У 1845 р. переїхав до Петербурга, де викладав словесність у гімназії, а в університеті –російську мову іноземним студентам, самостійно вивчав іноземні мови, оскільки замислив зайнятися перекладацькою діяльністю. У розвитку народної школи на Україні помітну роль поряд із "Букварем южнорусским" Т.Шевченка відіграла Кулішеві "Граматка", розроблений ним правопис української мови.
П.Куліш прагнув створити український щомісячний журнал "Хата", проте дозволу на видання не дістав. З великими труднощами пощастило тільки видати 1860 р. альманах під цією ж назвою, в якому були надруковані твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Я.Гоголева, Ганни Барвінок, самого П.Куліша. Пізніше (1861-1862) почав виходити український журнал "Основа", де П.Куліш завідував відділом критики. "Основа" відіграла значну роль у розвитку української літератури та культури, в утвердженні української літературної мови".
Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет "Досвіток". Перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор "Записок о Южной Руси", "Чорної ради" і сили інших цінних праць має право на нашу повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба вшанувати його працю", — писав М.Коцюбинський у листі до І.Франка.
Слід відзначити й перекладацьку діяльність П.Куліша Він переклав твори великих геніїв світової літератури – Г.Гете, Й.Міллера, Г.Гейне, В.Шекспіра, над якими працював особливо багато ("Король Лір", "Ромео і Джульєтта", "Гамлет", "Макбет") інші всесвітньовідомі шедеври. У 1897 р. вийшла Кулішеві збірка перекладів "Позичена кобза". Залишив П.Куліш і переклади та переспіви з священних писань, здійснив переклад "Нового завіту".
Творчий доробок Панька Куліша, його титанічна діяльність в тяжких умовах царського деспотизму – помітне явище в нашій історії. Цілком слушно пише М.Олійник: І хай не все, далеко не все з того доробку влягається в прокрустове ложе нинішніх наших розмислів та критеріїв, — схилит
ися перед пам'яттю митця маємо доземно. Не шельмувати за гріхи і огріхи, не підтасовувати до власного, буває її вузьколобного розуміння, а саме вклонитися, вдарити козацьким чолом – за подвижницький труд, вічний пошук істини буття, за велику синовню любов до вітчизни".
Особисте життя
Політичні репресії
Це покоління вітчизняних інтелектуалів уже не обмежилося літературою, вони починають втілювати політичний проект.
1846 року постає таємне Кирило-Мефодіївське братство, яке фактично вперше на теренах Російської імперії проголосило ідею національного визволення й розбудови України як самостійної держави. Царська влада одразу вловила загрозу самому своєму існуванню - і покарала братчиків суворо.
Пантелеймона Куліша арештували через кілька місяців після весілля. Молода дружина, Олександра з Білозерських, кидається до Петербурга клопотатися за чоловіка. Далі було самітницьке скніння на засланні, де вони жили коштом її посагу.
Після цієї катастрофи Куліш зрікається політичної діяльності, але з неймовірною самовідданістю займається культурницькими, видавничими, літературними проєктами.
Кохання до дружини не витримало випробування труднощами й злиденним побутом. Чоловік жартома називав її "Господарські Здібності": вона покірлива, згідлива - і нецікава. З Олександрою Михайлівною добре було на хуторі, але він соромився її у велелюдному Петербурзі.
Грамоти П.Куліш навився удома, від старшої сестри Лесі. Від неї, а також від неписьменної матері перейняв багато пісень, приказок, прислів'їв. Освіту продовжив у Новгород-Сіверській гімназії директором якої був І.Тимківський – український педагог і письменник. Під його впливом у П.Куляша пробудився інтерес до народної творчості. Особливо велику роль відіграв у цьому збірник українських народних пісень, записаних М.Максимовичем. Тоді ж молодий гімназист почав збирати народні пісні та писати власні твори. Не закінчивши гімназії, П.Куліш зайнявся приватним учителюванням.
Важливою сторінкою в житті П. Куліша є його довголітнє знайомство та дружба з Т.Шевченком.Їх єднала любов до України та її народу, її мови, славного минулого, прагнення служити батьківщині. "Глибинне чуття своєї народності була в обох їх однакою", — зазначав П.Куліш. – Але було багато чого – й істотного! – що розділяло їх". Письменник пізніше писав: "...це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представите лі двох половин козаччини... Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького...; другий до розумувався української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини..." І треба сказати, П.Куліш досить точно визначив ті відмінності, що й привели до розходжень ідейного характеру. П.Куліш був учасником Кирило-Мефодіївського товариства. У 1845 р. переїхав до Петербурга, де викладав словесність у гімназії, а в університеті –російську мову іноземним студентам, самостійно вивчав іноземні мови, оскільки замислив зайнятися перекладацькою діяльністю. У розвитку народної школи на Україні помітну роль поряд із "Букварем южнорусским" Т.Шевченка відіграла Кулішеві "Граматка", розроблений ним правопис української мови.
П.Куліш прагнув створити український щомісячний журнал "Хата", проте дозволу на видання не дістав. З великими труднощами пощастило тільки видати 1860 р. альманах під цією ж назвою, в якому були надруковані твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Я.Гоголева, Ганни Барвінок, самого П.Куліша. Пізніше (1861-1862) почав виходити український журнал "Основа", де П.Куліш завідував відділом критики. "Основа" відіграла значну роль у розвитку української літератури та культури, в утвердженні української літературної мови".
Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет "Досвіток". Перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор "Записок о Южной Руси", "Чорної ради" і сили інших цінних праць має право на нашу повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба вшанувати його працю", — писав М.Коцюбинський у листі до І.Франка.
Слід відзначити й перекладацьку діяльність П.Куліша Він переклав твори великих геніїв світової літератури – Г.Гете, Й.Міллера, Г.Гейне, В.Шекспіра, над якими працював особливо багато ("Король Лір", "Ромео і Джульєтта", "Гамлет", "Макбет") інші всесвітньовідомі шедеври. У 1897 р. вийшла Кулішеві збірка перекладів "Позичена кобза". Залишив П.Куліш і переклади та переспіви з священних писань, здійснив переклад "Нового завіту".
Творчий доробок Панька Куліша, його титанічна діяльність в тяжких умовах царського деспотизму – помітне явище в нашій історії. Цілком слушно пише М.Олійник: І хай не все, далеко не все з того доробку влягається в прокрустове ложе нинішніх наших розмислів та критеріїв, — схилит
ися перед пам'яттю митця маємо доземно. Не шельмувати за гріхи і огріхи, не підтасовувати до власного, буває її вузьколобного розуміння, а саме вклонитися, вдарити козацьким чолом – за подвижницький труд, вічний пошук істини буття, за велику синовню любов до вітчизни".
Особисте життя
Політичні репресії
Це покоління вітчизняних інтелектуалів уже не обмежилося літературою, вони починають втілювати політичний проект.
1846 року постає таємне Кирило-Мефодіївське братство, яке фактично вперше на теренах Російської імперії проголосило ідею національного визволення й розбудови України як самостійної держави. Царська влада одразу вловила загрозу самому своєму існуванню - і покарала братчиків суворо.
Пантелеймона Куліша арештували через кілька місяців після весілля. Молода дружина, Олександра з Білозерських, кидається до Петербурга клопотатися за чоловіка. Далі було самітницьке скніння на засланні, де вони жили коштом її посагу.
Після цієї катастрофи Куліш зрікається політичної діяльності, але з неймовірною самовідданістю займається культурницькими, видавничими, літературними проєктами.
Кохання до дружини не витримало випробування труднощами й злиденним побутом. Чоловік жартома називав її "Господарські Здібності": вона покірлива, згідлива - і нецікава. З Олександрою Михайлівною добре було на хуторі, але він соромився її у велелюдному Петербурзі.
Невдовзі подружжя роз'їжджається: зоставивши Куліша в російській столиці, Білозерська повертається в Україну, у рідну Мотронівку. Для загалу це пояснювалося її нервовою хворобою. Займається літературною працею, зрештою зробила собі певне ім'я як авторка віршів і прози Ганна Барвінок.
А між тим з'являється вже тип непатріархальних нових жінок, емансипанток. Куліш, схоже, віддавав перевагу епістолярним романам, які ні до чого не зобов'язували. Провінційних панночок, доньок українських дідичів він закликав вивчати рідну історію, записувати пісні й спостерігати народний побут.
Його кореспондентки чекали якихось інтимніших листів, тож скоро столичного пророка розчаровували й з нуджували. Куліш був доволі старосвітським у своїх уподобаннях, любив сентиментальні повісті та вважав неймовірно популярну Жорж Санд поганою письменницею.
Роман з Марко Вовчок
Якраз роман з українською Жорж Санд і став для нього драматичним випробуванням. Марія Маркович надіслала Кулішеві для публікації свої перші оповідання, метрові твори неймовірно сподобалися.
При зустрічі молода жінка причарувала всіх. А що була стримана й сором'язлива, літературний наставник назвав її "мовчущим божеством". Нібито він і вигадав псевдонім "Марко Вовчок". (Згодом мстиво, - мстивість таки характерна для його натури, - наполягав, що одразу, мовляв, відчув її "вовчу" хижу натуру. Насправді найімовірніше, що літературне ім'я з'явилося зі співзвучності з реальним прізвищем авторки.)
І претендував на роль учителя, опікуна і звичайно ж коханця.
Куліш дуже швидко обрид Марії Олександрівні своїм моралізаторством та іпохондрією. Це вперше не він кинув жінку, а обраниця зреклася його. Не добившись взаємності, умить перейшов від обожнювання до ненависті.
Успішна й самодостатня письменниця дратує й обурює, їй не потрібна чоловіча підтримка, а відтак не можна зіграти звичні в патріархальному соціумі чоловічі ролі.
Травма виявилася глибокою. Куліш таки страждає, пише приятелям листи, перейняті суїцидальними настроями. Знов-таки, важко розрізнити, де письменник щирий, а де просто використовує штампи романтичної "вертерівської" риторики.
Самогубство через нещасливе кохання було модним сюжетом перших десятиліть ХІХ віку. Так чи так суїцидальні наміри здебільшого підсумовуються роздумами про те, що мусить жити, аби допомогти коханій Марії у біді й злигоднях, які її чекають.
Жодних підстав для таких побоювань не існувало, кар'єра Марко Вовчок була просто блискучою, але, очевидно, мрії про порятунок коханої потрібні для збереження чоловічої гідності.
Після життєвих поразок Пантелеймон Олександрович не раз втікав на свій хутір заліковувати урази й шрами. Навіть виробив у знаменитих "Листах з хутора" особливу філософію. Наполягаючи, що український хутір - найкраща з вигаданих людством форм співіснування.
Утім, реальне господарювання йшло у нього дуже нікчемно, і гроші зрештою їхав заробляти в столицю. Тож після розриву з Марією Олександрівною примирився з дружиною і поїхав з нею пароплавом по Волзі шукати нових вражень.
Третій "незайвий" в родині Глібова
А завітавши за якийсь час у Чернігів, зайшов нове шалене кохання. Цього разу звабив дружину Леоніда Глібова Параску. Слава донжуана Кулішеві лестила. Глібов, знаючи примхливу й непостійну вдачу своєї дружини, дав їй свободу вибору.
Однак Пантелеймон Олександрович іти на остаточний розрив зі своєю дружиною не хотів, тож якийсь час тішився роллю "третього" в родині. Цей роман із юною красунею його відмолодив, у листах навіть поменшало звичного моралізаторства.
Та за кілька місяців він повертається до звичної петербурзької праці і знову стверджує, що немає більшого щастя, як книги і здобуті з них знання.
Пантелеймон Куліш - людина парадоксів і романтичних внутрішніх суперечностей. Культуртреґер, естет, працював за умов, коли потрібно було дбати про освіту для народу, букварі й популярні брошури, про закладення інституцій, які б забезпечували духовні потреби поневоленої нації.
Кабінетний вчений, дослідник, письменник, займався при тому багатьма громадськими справами, постійно зі своєю громадою конфліктуючи.
Як європеїста його піднесло модерністське покоління початку ХХ віку, означивши як одну з центральних постатей класичного канону. А з утвердженням радянських ціннісних ієрархій влада на кілька десятиліть забороняє згадувати саме Кулішеве ім'я, звинувативши у злісному українському буржуазному націоналізмі.
Може, цією своєю роздвоєністю й складністю натури Куліш нам сьогодні
А між тим з'являється вже тип непатріархальних нових жінок, емансипанток. Куліш, схоже, віддавав перевагу епістолярним романам, які ні до чого не зобов'язували. Провінційних панночок, доньок українських дідичів він закликав вивчати рідну історію, записувати пісні й спостерігати народний побут.
Його кореспондентки чекали якихось інтимніших листів, тож скоро столичного пророка розчаровували й з нуджували. Куліш був доволі старосвітським у своїх уподобаннях, любив сентиментальні повісті та вважав неймовірно популярну Жорж Санд поганою письменницею.
Роман з Марко Вовчок
Якраз роман з українською Жорж Санд і став для нього драматичним випробуванням. Марія Маркович надіслала Кулішеві для публікації свої перші оповідання, метрові твори неймовірно сподобалися.
При зустрічі молода жінка причарувала всіх. А що була стримана й сором'язлива, літературний наставник назвав її "мовчущим божеством". Нібито він і вигадав псевдонім "Марко Вовчок". (Згодом мстиво, - мстивість таки характерна для його натури, - наполягав, що одразу, мовляв, відчув її "вовчу" хижу натуру. Насправді найімовірніше, що літературне ім'я з'явилося зі співзвучності з реальним прізвищем авторки.)
І претендував на роль учителя, опікуна і звичайно ж коханця.
Куліш дуже швидко обрид Марії Олександрівні своїм моралізаторством та іпохондрією. Це вперше не він кинув жінку, а обраниця зреклася його. Не добившись взаємності, умить перейшов від обожнювання до ненависті.
Успішна й самодостатня письменниця дратує й обурює, їй не потрібна чоловіча підтримка, а відтак не можна зіграти звичні в патріархальному соціумі чоловічі ролі.
Травма виявилася глибокою. Куліш таки страждає, пише приятелям листи, перейняті суїцидальними настроями. Знов-таки, важко розрізнити, де письменник щирий, а де просто використовує штампи романтичної "вертерівської" риторики.
Самогубство через нещасливе кохання було модним сюжетом перших десятиліть ХІХ віку. Так чи так суїцидальні наміри здебільшого підсумовуються роздумами про те, що мусить жити, аби допомогти коханій Марії у біді й злигоднях, які її чекають.
Жодних підстав для таких побоювань не існувало, кар'єра Марко Вовчок була просто блискучою, але, очевидно, мрії про порятунок коханої потрібні для збереження чоловічої гідності.
Після життєвих поразок Пантелеймон Олександрович не раз втікав на свій хутір заліковувати урази й шрами. Навіть виробив у знаменитих "Листах з хутора" особливу філософію. Наполягаючи, що український хутір - найкраща з вигаданих людством форм співіснування.
Утім, реальне господарювання йшло у нього дуже нікчемно, і гроші зрештою їхав заробляти в столицю. Тож після розриву з Марією Олександрівною примирився з дружиною і поїхав з нею пароплавом по Волзі шукати нових вражень.
Третій "незайвий" в родині Глібова
А завітавши за якийсь час у Чернігів, зайшов нове шалене кохання. Цього разу звабив дружину Леоніда Глібова Параску. Слава донжуана Кулішеві лестила. Глібов, знаючи примхливу й непостійну вдачу своєї дружини, дав їй свободу вибору.
Однак Пантелеймон Олександрович іти на остаточний розрив зі своєю дружиною не хотів, тож якийсь час тішився роллю "третього" в родині. Цей роман із юною красунею його відмолодив, у листах навіть поменшало звичного моралізаторства.
Та за кілька місяців він повертається до звичної петербурзької праці і знову стверджує, що немає більшого щастя, як книги і здобуті з них знання.
Пантелеймон Куліш - людина парадоксів і романтичних внутрішніх суперечностей. Культуртреґер, естет, працював за умов, коли потрібно було дбати про освіту для народу, букварі й популярні брошури, про закладення інституцій, які б забезпечували духовні потреби поневоленої нації.
Кабінетний вчений, дослідник, письменник, займався при тому багатьма громадськими справами, постійно зі своєю громадою конфліктуючи.
Як європеїста його піднесло модерністське покоління початку ХХ віку, означивши як одну з центральних постатей класичного канону. А з утвердженням радянських ціннісних ієрархій влада на кілька десятиліть забороняє згадувати саме Кулішеве ім'я, звинувативши у злісному українському буржуазному націоналізмі.
Може, цією своєю роздвоєністю й складністю натури Куліш нам сьогодні
Постать Пантелеймона Куліша як редактора та видавця.
Пантелеймон Куліш – український письменник, публіцист, критик, етнограф, фольклорист, історик, перекладач, видавець і громадський діяч. Народився у сім'ї заможного селянина, вихідця з козацького роду.
Пантелеймон Куліш відіграв значну роль в організації українського книго- та пресовидання, у формуванні фаху редактора, видавця. Як зазначав Сергій Єфремов, саме він із кінця 50-х років ХІХ століття став «найбільш енергійним діячем», «душею видавничої справи» і розгорнув «кипучу, як для однієї людини, і – що найголовніше – систематичну вже до певної міри працю в сфері українського видавництва.
Заснувавши 1856 року в Петербурзі власну друкарню, Пантелеймон Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів Миколи Гоголя, відредагував і видав «Народні оповідання Марка Вовчка», двотомник творів Григорія Квітки-Основ'яненка, твори Івана Котляревського, «казання» (проповіді для народу) Василя Гречулевича.
Серйозним досягненням Куліша-видавця стала за початкова ним серія книжечок-«метеликів» під спільно назвою «Сільська бібліотека». Протягом 1860-1862 років вийшло 39 видань цієї серії, до якої увійши твори, що за словами самого Пантелеймона Олександровича, мали «показати народові, що він таке є, звідки він узявся і як йому подобає на світ жити».
«Перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша загалом спроба цілком популярної книги,» – відзначив Сергій Єфремов, даючи оцінку роботі Пантелеймона Куліша на серією. В друкарні Пантелеймона Куліша побачили світ і його власні «Записки о Южной Руси», «Чорна рада», український буквар і читанка «Граматка», а також альманах «Хата» і журнал «Основа».
Заснувавши 1856 року в Петербурзі власну друкарню, Пантелеймон Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів Миколи Гоголя, відредагував і видав «Народні оповідання Марка Вовчка», двотомник творів Григорія Квітки-Основ'яненка, твори Івана Котляревського, «казання» (проповіді для народу) Василя Гречулевича.
Серйозним досягненням Куліша-видавця стала за початкова ним серія книжечок-«метеликів» під спільно назвою «Сільська бібліотека». Протягом 1860-1862 років вийшло 39 видань цієї серії, до якої увійши твори, що за словами самого Пантелеймона Олександровича, мали «показати народові, що він таке є, звідки він узявся і як йому подобає на світ жити».
«Перша спроба систематичного видавництва для народу, а коли не лічити листів Квітчиних, то й перша загалом спроба цілком популярної книги,» – відзначив Сергій Єфремов, даючи оцінку роботі Пантелеймона Куліша на серією. В друкарні Пантелеймона Куліша побачили світ і його власні «Записки о Южной Руси», «Чорна рада», український буквар і читанка «Граматка», а також альманах «Хата» і журнал «Основа».
У той час, коли Тарас Шевченко ще чекав дозволу на повернення із заслання, а заборона друкувати його твори не була знята, Пантелеймон Куліш надрукував у «Граматці» значну частину «Давидових псалмів». Окрім цього, у «Записках о Южной Руси» (1856-1857 роки) ним була надрукована поема Шевченка «Наймичка», а в альманасі «Хата» 1860 року – десять Шевченкових поезій період заслання.Наприкінці 50-х років ХІХ століття Пантелеймон Куліш знову взявся за підготовку видання українського журналу. Додатковими поштовхами до цього стали попередній успіх його двотомника фольклорно-історіографічних та етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» і пропозиція Тараса Шевченка перетворити це видання на журнал.
У жовтні 1858 року Пантелеймон Куліш офіційно звернувся до міністерства народної освіти з проханням дозволити видавати український журнал «Хата, южно-русский словарь словесности, истории, этнографии і сельского хозяйства». Та, попри відсутність провокації у самій назві, Кулішеві було відмовлено через його політичну неблагонадійність. Однак пізніше Пантелеймон Олександрович одержав дозвіл на видання альманаху під тією назвою, який було видано 1860 року у двох випусках.
У жовтні 1858 року Пантелеймон Куліш офіційно звернувся до міністерства народної освіти з проханням дозволити видавати український журнал «Хата, южно-русский словарь словесности, истории, этнографии і сельского хозяйства». Та, попри відсутність провокації у самій назві, Кулішеві було відмовлено через його політичну неблагонадійність. Однак пізніше Пантелеймон Олександрович одержав дозвіл на видання альманаху під тією назвою, який було видано 1860 року у двох випусках.
Працюючи в «Основі», Пантелеймон Куліш опублікував значну кількість матеріалів про Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітку-Основ'яненка, декілька критичних публікацій щодо творчості Миколи Гоголя. Саме для «Основи» він відредагував низку відомих творів Тараса Шевченка, зокрема, друге видання «Кобзаря» (1860 рік), поему «Мар'яна-черниця» (1861 рік) та ін. Суб'єктивність і волюнтаризм Куліша-редактора, його надміру опікунське ставлення до авторів та вільне втручання в їхні тексти викликало подеколи невдоволення письменників. Проте таким чином тексти ставали більш досконалими і тому здатними до функціонування в усіх сферах громадського та культурного життя. Принаймні Тарас Шевченко без остраху віддав свої твори Кулішеві на редагування. Хоча нині серед науковців широко поширення набула думка про те, що саме Куліш під час правки тексту «Заповіту» Шевченка додав до поезії рядок «Я не знаю бога», закріпивши за Тарасом Григоровичем клеймо атеїста.
Після закриття «Основи» Пантелеймон Куліш зосередився переважно на творчій – письменницькій та журналістській – роботі: активно співпрацював з галицькими («Мета», «Правда», «Галичанин», «Вечерниці», «Житє і слово», «Діло»), наддніпрянськими («Кіевская старина», «Днепр», «Южный край») і російськими («Русская старина», «Вестник Европы», «Русский Архив») часописами, де публікував історичні розвідки, літературні огляди, критичні статті, а здебільшого – прозові та поетичні твори.
Проте до останніх днів життя Пантелеймон Куліш не припиняв дбати про розвиток українського книговидання та періодики. Як редактор і літературний критики він добре розумів, що саме періодичні видання здатні виконати мобільну комунікативну функцію у спілкуванні автора з читачем, критика з опонентом, що в підсумку також слугує літературному поступові.
Після закриття «Основи» Пантелеймон Куліш зосередився переважно на творчій – письменницькій та журналістській – роботі: активно співпрацював з галицькими («Мета», «Правда», «Галичанин», «Вечерниці», «Житє і слово», «Діло»), наддніпрянськими («Кіевская старина», «Днепр», «Южный край») і російськими («Русская старина», «Вестник Европы», «Русский Архив») часописами, де публікував історичні розвідки, літературні огляди, критичні статті, а здебільшого – прозові та поетичні твори.
Проте до останніх днів життя Пантелеймон Куліш не припиняв дбати про розвиток українського книговидання та періодики. Як редактор і літературний критики він добре розумів, що саме періодичні видання здатні виконати мобільну комунікативну функцію у спілкуванні автора з читачем, критика з опонентом, що в підсумку також слугує літературному поступові.
Цікаві факти П.Куліша
,Літературно-критична стаття «Характер и задача украинской критики».Дивне враження охоплює по прочитанні публіцистичних творів цієї людини. Письменник, котрий дуже гостро критикував засади тогочасної західної цивілізації,ці проблеми знайшли своє відображення у таких публіцистичних творах автора як Нарис «Повесть об украинском народе» (1846). Стаття «Переднє слово до громади»(«Погляд на усну народну словесність »)Літературно-критична стаття «Характер и задача украинской критики».
contact: +1 777 000 0000 / email / facebook
| Нарис «Повесть об украинском народе» (1846). 1.Зміст та його елементи а)гносеологічний факт; Розповідь про реальну минулу люську дійсність ,колективну історію народу . У нарисі автор подає власні філософські міркування щодо минулого нашої країни. «Повість про український народ» є втіленням радикальних політичних поглядів молодого Пантелеймона Куліша.Саме цей твір Куліша завдяки своїй внутрішній полемічності, виразній національно-патріотичній загостреності, таланту і послідовній політичній позиції його автора значною мірою став завершальним акордом українського радикального чи політичного романтизму, який фактично припинився через розправу царського уряду з передовою українською інтелігенцією середини ХІХ століття. б)оціночні елементи(думка, оцінка, припущення); У «Повісті» дуже чітко виявилося Кулішеве модерне бачення нації. Куліш описує Україну за козацької доби як демократичний устрій, попри всі утиски, яких зазнавав «простолюд»: «За Богдана Хмельницького судові закони жили в устах народу, який виносив вироки, його скликали на невеличкі ради в селах і на важливі – в містах; кожний знав тоді, що він дійсний член нації, кожний обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своєю хатою, своїм селом, містом <...>, і якби тривав такий порядок, що його встановив Богдан Хмельницький, в Україні так само б міцно із власних джерел розвинулась цивілізація, як і в західних країнах Европи». Свою оцінку діям запорозької старшини другої половини ХVІІ ст. Куліш дав у відповідному місці в «Повісті про український народ». Куліш вважав, що перемога І. Брюховецького на «Чорній Раді» для майбутнього української нації мала катастрофічні наслідки, адже «старшини, які вийшли з ним на чорну раду із Запорізької Січі були людьми неграмотними, грубими, не мали уявлення про національну честь», а отримавши дворянські чини, дозволили московським воєводам закабалити український народ, який поступово втрачав свою правову і політичну самосвідомість», – наголосив Василь Івашків, окреслюючи ставлення Пантелеймона Куліша до подій 1663 року. в) фактологічні елементи як знання про конкретні події і явища; Складність і неоднозначність проблематики нарису безпосередньо випливали з непростих колізій того часу, який П. Куліш обрав історичним тлом для розгортання подій . «Це був початковий період «руїни» – тобто час другої половини ХVІІ століття, коли один за одним змінювалися гетьмани, які вели боротьбу і за свою владу, і за національну свободу, а сам народ, Україна загалом були розділені на Лівобережну та Правобережну, між Росією і Польщею. Україна поступово втрачала свою незалежність, свою автономію, що, зрозуміло, змушувало українських гетьманів наполегливо шукати шляхів виходу зі складного політичного становища». г) ідейно-концептуальні. «Повесть…» була свідченням активної культурницької українознавчої діяльності Куліша, який, переїхавши у Петербург, не змінив векторів своєї праці. У Петербурзі він відчував особливо гостру потребу писати про Україну та по-українськи і був радий кожному українському слову. Чинником національного характеру українського народу у «Повести…» Куліш вважав свободу, а тому ця ідеологема постає як одна із домінантних. За кожної слушної нагоди Куліш підкреслював цю рису своєї нації, вважаючи, що нестримне прагнення незалежності і вберегло українців від винищення. 2. Конфлікт як елемент змісту (ідея, тема, проблема) і як форма узагальнення. Тема – історія демократичної України через призму подвигів козацтва, та повстань. Ідея – сила української державницької традиції та спадкоємності національної історії. Проблематика – Україна як перепону, що оберігала світове християнство від натиску «невірних». Конфлікт – обставинний: протистояння людей та козаків з обставинами життя: соціальними, історичними, природніми. 3.Інтертекстуальні елементи та типологія образів Кулішеві вдалося витворити дуже цілісну візію, яскравий зразок національного міту, що спирається на образи історичних осіб та описи історичних подій, якими вони закріпилися у фольклорних текстах. Україна козацької доби постає саме тією ідеальною спільнотою, що чудово надається через ідентифікування з нею до творення національної самототожности. Романтичний ореол лицарства, закріплений за козацтвом у фольклорі, перенесено на весь народ, що його Куліш із притаманним патріотичним патосом характеризує як «за поезі .ю та шляхетною вдачею ледь не перший у Европі». 4.Аргументація у публіцистичному творі. Аргументи – логічні – фактологічні, підтверджені та нормативно-ціннісні – вироблені суспільством, моральні норми, поведінкові аспекти. |
Стаття «Переднє слово до громади»(«Погляд на усну народну словесність »)
1.Зміст та його елементи
а)гносеологічний факт ;
Проблематика української словесності ,становлення нової української літератури та роздуми автора про неї.
Пантелеймон Куліш вірив у майбутній розвиток української мови й літератури. У «Передньому слові до громади (Погляд на українську словесність)» з приводу видання першої книжки альманаху «Хата» він писав: «Надії нашої словесності української підростають щороку, бо взялась вона рости не в теплицях, і лежить перед нею безкрає плодоносне поле - цілина. Тільки зворушити землю уміючи да посій до ладу - будуть колись добрі жнива на Вкраїні».
б) оціночні (думка, оцінка, припущення);
Роздуми П. Куліша про творчість українського народу і його геніїв, на жаль, не завжди враховували як фольклористи, так і літературознавці, культурологи, коли йшлося про націю та її духовних провідників чи про конкретний вид (жанр) – думу, казку, пісню. І хоч фольклору властивий синкретизм функцій, все ж П. Куліш не проминав нагоди підкреслити чарівність української пісенності, її згармонізовану естетику. Щире зізнання «Я пристрастно люблю пісні, особливо українські мало глибоке сердечне підґрунтя, П. Куліш «насолоджувався ними як природою».
в) фактологічні елементи як знання про конкретні події і явища;
У даній статті , автор підкреслив: «Українська писана словесність має свій корінь у тому, що народ український говорить і співає. …Квітка вичерпнув свої оповідання з народніх уст… Думи і поеми Шевченкові мають собі взір у народніх співах. А далі наголошено на високій естетиці народної творчості, художній цінності безіменних творців: Помилиться той, хто вважатиме пісні народу українського чимось дрібнодухим, недорослим до естетики, узенько обмежованим. Се твори справдешніх поетів, котрі самі не знали, яке їх слово буде живуще… Українська словесність обперлась на народню так само, як і поезія грецька на Гомерові поеми, …вона має базис дуже широкий і корінь саморідний»
г) ідейно-концептуальні.
Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював. У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові.
2. Конфлікт як елемент змісту (ідея, тема, проблема) і як форма узагальнення.
Тема – протиставлення світила Г. Квітки-Основ'яненка, та "бурлацьке юродство Котляревського".
Ідея – виявлення початків становлення нової української літератури. Проблематика – проблема справжньої, нової української літератури, яка почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського.
Конфлікт – міжперсональний: протиріччя із думками колег, політичними силами та внутрішньо-персональний: власні незмирення з обставинами.
3.Інтертекстуальні елементи та типологія образів.
Письменник і несамовитий збирач народних скарбів захоплювався піснями, усвідомлював їхню словесно-музичну повноту і красу: «Народна пісня в своїх словах і музиці, взятих разом, сповнена почуття, думки і при тому незвичайної простоти. Нема в ній зайвого слова, нема зайвої ноти. Це самородки, з яких завжди може черпати найвищий талант.» Проте ця «самородковість» – результат «шліфувальної» роботи народного генія впродовж тривалого часу, результат певної тяглості традиції, наслідок історичного буття, запаленого творчою іскрою сучасності. Саме естетичний критерій у художній творчості (на це звертали увагу дослідники – зокрема, О. Вертій, Я. Гарасим) П. Куліш вважав основоположним, що передбачало як у колективних, народних, так і в письменницьких, зразках дотримання таких вимог: відсутність надлишковості, зайвого; простоту (доступність); правдивість (історичну достовірність); природність (народність) мови.
У статті Куліш писав, що Г. Квітка-Основ'яненко зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко — поезію народної пісні". А автора "Енеїди" тут схарактеризовано як "бурлацьке юродство Котляревського". Певними негаціями позначене сприйняття П. Кулішем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі.
4.Аргументація у публіцистичному творі.
Аргументи – нормативно-ціннісні – вироблені моральні норми, поведінкові аспекти.
а)гносеологічний факт ;
Проблематика української словесності ,становлення нової української літератури та роздуми автора про неї.
Пантелеймон Куліш вірив у майбутній розвиток української мови й літератури. У «Передньому слові до громади (Погляд на українську словесність)» з приводу видання першої книжки альманаху «Хата» він писав: «Надії нашої словесності української підростають щороку, бо взялась вона рости не в теплицях, і лежить перед нею безкрає плодоносне поле - цілина. Тільки зворушити землю уміючи да посій до ладу - будуть колись добрі жнива на Вкраїні».
б) оціночні (думка, оцінка, припущення);
Роздуми П. Куліша про творчість українського народу і його геніїв, на жаль, не завжди враховували як фольклористи, так і літературознавці, культурологи, коли йшлося про націю та її духовних провідників чи про конкретний вид (жанр) – думу, казку, пісню. І хоч фольклору властивий синкретизм функцій, все ж П. Куліш не проминав нагоди підкреслити чарівність української пісенності, її згармонізовану естетику. Щире зізнання «Я пристрастно люблю пісні, особливо українські мало глибоке сердечне підґрунтя, П. Куліш «насолоджувався ними як природою».
в) фактологічні елементи як знання про конкретні події і явища;
У даній статті , автор підкреслив: «Українська писана словесність має свій корінь у тому, що народ український говорить і співає. …Квітка вичерпнув свої оповідання з народніх уст… Думи і поеми Шевченкові мають собі взір у народніх співах. А далі наголошено на високій естетиці народної творчості, художній цінності безіменних творців: Помилиться той, хто вважатиме пісні народу українського чимось дрібнодухим, недорослим до естетики, узенько обмежованим. Се твори справдешніх поетів, котрі самі не знали, яке їх слово буде живуще… Українська словесність обперлась на народню так само, як і поезія грецька на Гомерові поеми, …вона має базис дуже широкий і корінь саморідний»
г) ідейно-концептуальні.
Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював. У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові.
2. Конфлікт як елемент змісту (ідея, тема, проблема) і як форма узагальнення.
Тема – протиставлення світила Г. Квітки-Основ'яненка, та "бурлацьке юродство Котляревського".
Ідея – виявлення початків становлення нової української літератури. Проблематика – проблема справжньої, нової української літератури, яка почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського.
Конфлікт – міжперсональний: протиріччя із думками колег, політичними силами та внутрішньо-персональний: власні незмирення з обставинами.
3.Інтертекстуальні елементи та типологія образів.
Письменник і несамовитий збирач народних скарбів захоплювався піснями, усвідомлював їхню словесно-музичну повноту і красу: «Народна пісня в своїх словах і музиці, взятих разом, сповнена почуття, думки і при тому незвичайної простоти. Нема в ній зайвого слова, нема зайвої ноти. Це самородки, з яких завжди може черпати найвищий талант.» Проте ця «самородковість» – результат «шліфувальної» роботи народного генія впродовж тривалого часу, результат певної тяглості традиції, наслідок історичного буття, запаленого творчою іскрою сучасності. Саме естетичний критерій у художній творчості (на це звертали увагу дослідники – зокрема, О. Вертій, Я. Гарасим) П. Куліш вважав основоположним, що передбачало як у колективних, народних, так і в письменницьких, зразках дотримання таких вимог: відсутність надлишковості, зайвого; простоту (доступність); правдивість (історичну достовірність); природність (народність) мови.
У статті Куліш писав, що Г. Квітка-Основ'яненко зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко — поезію народної пісні". А автора "Енеїди" тут схарактеризовано як "бурлацьке юродство Котляревського". Певними негаціями позначене сприйняття П. Кулішем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі.
4.Аргументація у публіцистичному творі.
Аргументи – нормативно-ціннісні – вироблені моральні норми, поведінкові аспекти.
Літературно-критична стаття «Характер и задача украинской критики».
1.Зміст та його елементи
а)гносеологічний факт ;
Роздуми щодо предмету літературної критики та критеріїв оцінки літературних творів.
Теоретична стаття П. Куліша «Характер и задача украинской критики» (1861) починається з епіграфу про невиправданість лінощів і байдужості до важливих питань, автором якого є В. Бєлінський. Такий вступ подає вихідну тезу, яка далі є основою критичних суджень і виражає одну з головних ідей критика про необхідність постійної праці над собою.
б) оціночні (думка, оцінка, припущення);
Предметом критики П. Куліш вважає твори лише тих авторів, які звернули на себе увагу значної читацької аудиторії. Тут автор ставить питання про необхідність суворості оцінки творів юних письменників-початківців, і одразу ж закономірним постає питання про критику юної літератури, якою є українська, взагалі. У зв'язку з цим П. Куліш стисло окреслює особливості виникнення української літератури і доходить висновку, що «задачей нашей украинской литературы должно быть строгое соответствие ея духу народному и его серьезному, жизненному, а не какому-то псевдо-народному, прихотливому взгляду на вещи, …строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом». Отже, завдання української літератури П. Куліш убачав не в побутово-етнографічній достовірності, а у відтворенні народного духу, в серйозному поглядові на речі, адже і літературний процес, різноманіття культурно-історичної епохи він розглядає як відгук життя народного. Водночас автор не заперечує сприятливої дії та цінності легких ліричних і комічних творів: «Лишь только мы признали за своим народом имя поэта, то должны предполагать в нем полное разнообразие способности принимать впечатления от внешнего мира и претворять их в собственную моральную сущность».
В останньому абзаці статті П. Куліш виражає надію на те, що його поради і зауваження будуть не безкорисними для літераторів: «От души буду рад, если мои напоминания предохранят на будущее время наших литературных деятелей от погрешностей, которые уже ими сделаны, но которые бросаются в глаза не каждому». Таким чином, у своїй статті автор формулює теоретично й практично важливі настанови як для своїх колег-критиків, так і для українських письменників.
г)ідейно-концептуальні ;
Куліш у статті наголошував, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманщиками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому, паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій". Маємо, отже, чітке відмежування від неокласичної школи і розуміння історичної як підходу до літературного твору з позицій життєвої відповідності й естетичної довершеності.
2. Конфлікт як елемент змісту (ідея, тема, проблема) і як форма узагальнення.
Тема – відсутність унормованого правопису, літературні спекуляції графоманів, імперський тиск на сам український дух.
Ідея – «відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах».
Проблематика – контрастні погляди П. Куліша на одні й ті ж речі: звеличення і осуд козаччини та гайдамаччини; побожне, а згодом — неоднозначне ставлення до Т. Шевченка; взаєморозуміння, а потім — розходження з Марком Вовчком, схиляння то на бік безмежного народолюбства, то на бік імперських амбіцій.
Конфлікт – міжперсональний: протиріччя із думками колег, політичними силами та внутрішньо-персональний: власні незмирення з обставинами. Аргументи – нормативно-ціннісні – вироблені моральні норми, поведінкові аспекти .
4. Інтертекстуальні елементи.
У вступі автор акцентує на поблажливому, необ'єктивному ставленні читача до белетристики, що призводить, на його думку, до панування в літературі некорисних творів некомпетентних авторів. П. Куліш порівнює таку белетристику з працями історичними, філософськими, науковими, беручи при цьому за критерій дефініції ступінь істинності, правдивості зображуваного, і наголошуючи, таким чином, на необхідності піддавання літературних творів професійній, суворій критиці. Головна частина статті — це роздуми щодо предмету літературної критики та критеріїв оцінки літературних творів.
5.Аргументація у публіцистичному творі.
Аргументи – нормативно-ціннісні – вироблені моральні норми, поведінкові аспекти
«Хутірська» філософія у «Листах із хутора».
На сторінках «Основи» друкувалися й публіцистичні твори Куліша, яскравим прикладом яких є відомі «Листи з хутора». Зміст цих листів різний. Автор оповідає про окремі випадки з життя на хуторі або розповідає про цікавих людей із простого народу. Проте у всіх «Листах із хутора» надзвичайно чітко відчувається авторське протиставлення «хуторяни-містяни», а ще більше – антиурбаністичні настрої Куліша: «А наш брат, хуторянин, попавшись у ту кам'яну Москву… дивиться, ей же Богу, з великим жалем на той одягний та ласий люд, дивиться та й думає собі: «Боже мій, Боже мій! Як тут оці пани, у сій тісноті, бідують! Золотом сяє, у кареті їде, а яким воздухом дише!.. Так оце вони, тії роскоши?.. Або, може, оця гуркотня, оцей гомін, галас, гук, свист, – чи не се та поваба, которою нас манять із тихих хуторів співучих до тої мізерної цивілізації?». [10, С. 310-311].Окрім різниці у способі життя, Куліш вказує на велику безодню у морально-етичних якостях жителів села і міста: «Не хочемо ми ніяких благ цивілізації, коли, за сі блага, діти наші не вмітимуть із нами, під нашу старість, розмовляти, коли вони нас, а ми їх, через їх велику освіту, не розумітимем! Беріть собі навіки і не пускайте до нас ваших мальованих паничів, що вміють дівочим розумом і серцем, як пахущою квіткою, щодня міняючи, забавлятися! Нехай догнивають у вас по городах тії поскрібки цивілізації, що, мов з домовини упирі, на свіжу кров кидаються! І нехай лучче ми будемо до віку вічного в латаній сіромазі ходити, аніж людськії сльози квартами міряти!» [10, С. 313]
1.Змістові елементи
а)гносеологічний факт ;
Засадничі положення як "антиурбанізм" та "хуторянство"
Однією з центральних складових художньо-філософського мислення П.Куліша була хутірська філософія, а Іван Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ в.» навіть назвав його «апостолом хуторної філолософії». Її ідеї виразно простежуються у циклі «Листи з хутора» (1861), філософсько-публіцистичній праці «Хуторская философия и удалённая от света поэзия» (1879), поетичній збірці «Хуторна поезія» (1882) та інших творах і збірках.
У своїх прозових творах П. Куліш неодноразово виводив образ хутора. Він вважав хутір територією, не зіпсованою цивілізацією, джерелом романтичного духу й справжньою батьківщиною українського народу.
б) оціночні (думка, оцінка, припущення)
Художньо-публіцистичний цикл«Листи з хутора» (1861) прикметний критичною оцінкою кожної цивілізації з погляду моральних і національних критеріїв: письменник-культорософ із русоїстською далекоглядністю застеріг від захоплення урбанізацією і розриву зв'язків із природою, вказав на небезпеку денаціоналізації через нівеляційний науково-технічний прогрес, звеличив хутір як осередок національної самобутності, опоетизував патріархальні мораль і побут, протиставивши їх новим "цивілізаторам", у яких "усе тілько сбит і потребленіє на умі", високу етику простих хуторян.
в) фактологічні елементи як знання про конкретні події і явища;
У «Листах з хутора» П. Куліш прояснив різницю між містом і селом, городянами й селянами. Письменник показав, що українські села мають гарний природний пейзаж, родючу землю, велику культуру й славні звичаї. Українські селяни добрі, працьовиті, прості, сміливі й розумні. Куліш попереджує їх, щоб вони не затуманювалися міським добробутом, адже багате життя у місті не належить кожній людині, а міська наука − це наука обману. Окрім того, українським селянам треба обережно ставитися до городян, які інколи гарними словами дурять простих селян, щоб досягти своїх корисливих цілей. На думку С. Микитчука, українець є селянином у духовному розумінні , а культура української нації свої коріння має в селах. Тому перед українцями є обов'язки зберігати рідну землю, мову й культуру, звичаї від чужих.
1.Змістові елементи
а)гносеологічний факт ;
Засадничі положення як "антиурбанізм" та "хуторянство"
Однією з центральних складових художньо-філософського мислення П.Куліша була хутірська філософія, а Іван Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ в.» навіть назвав його «апостолом хуторної філолософії». Її ідеї виразно простежуються у циклі «Листи з хутора» (1861), філософсько-публіцистичній праці «Хуторская философия и удалённая от света поэзия» (1879), поетичній збірці «Хуторна поезія» (1882) та інших творах і збірках.
У своїх прозових творах П. Куліш неодноразово виводив образ хутора. Він вважав хутір територією, не зіпсованою цивілізацією, джерелом романтичного духу й справжньою батьківщиною українського народу.
б) оціночні (думка, оцінка, припущення)
Художньо-публіцистичний цикл«Листи з хутора» (1861) прикметний критичною оцінкою кожної цивілізації з погляду моральних і національних критеріїв: письменник-культорософ із русоїстською далекоглядністю застеріг від захоплення урбанізацією і розриву зв'язків із природою, вказав на небезпеку денаціоналізації через нівеляційний науково-технічний прогрес, звеличив хутір як осередок національної самобутності, опоетизував патріархальні мораль і побут, протиставивши їх новим "цивілізаторам", у яких "усе тілько сбит і потребленіє на умі", високу етику простих хуторян.
в) фактологічні елементи як знання про конкретні події і явища;
У «Листах з хутора» П. Куліш прояснив різницю між містом і селом, городянами й селянами. Письменник показав, що українські села мають гарний природний пейзаж, родючу землю, велику культуру й славні звичаї. Українські селяни добрі, працьовиті, прості, сміливі й розумні. Куліш попереджує їх, щоб вони не затуманювалися міським добробутом, адже багате життя у місті не належить кожній людині, а міська наука − це наука обману. Окрім того, українським селянам треба обережно ставитися до городян, які інколи гарними словами дурять простих селян, щоб досягти своїх корисливих цілей. На думку С. Микитчука, українець є селянином у духовному розумінні , а культура української нації свої коріння має в селах. Тому перед українцями є обов'язки зберігати рідну землю, мову й культуру, звичаї від чужих.
г) ідейно-концептуальні.
Сучасний дослідник творчості П. Куліша Є. Нахлік слушно завважив, що письменник вірив у суспільний чи «громадянський» розвиток, однак «як русоїст, послідовник преромантичного Просвітництва, він бачив і певні суперечності між поступом цивілізації і станом моральности, цим, на його переконання, найвищим критерієм суспільного прогресу» , що він переконливо показав у циклі «Листи з хутора».
За спостереженням цього дослідника, Куліш «вбачав у патріархальній Україні, її багатющій народній творчості живодайне джерело для морального оновлення "європейської цивілізації" та оновлення загальноєвропейського літературного і мистецького поступу» . Є. Нахлік поруч із тим зауважив, що «в реальному житті Куліш тверезо оцінював незруч- ності хутірного побуту й переваги міської цивілізації» . В україномовних оповіданнях «Про злодія у селі Гаківниці», «Півпівніка» та «Хто такий хуторянин» П. Куліш відобразив гарні й спокійні села, в яких живуть селяни з хутірськими чеснотами. Через цікаві сюжети ми зрозуміли, що рідна земля й споконвічні моральні устої забезпечують селянам щасливе життя на цьому світі.
2. Конфлікт як елемент змісту (ідея, тема, проблема) і як форма узагальнення.
Тема – засадничі положення як "антиурбанізм" та "хуторянство".
Ідея – звинувачення проти міста й міського життя, вихваляння проживання у спокої на хуторі. Проблематика – у П. Куліша одним із головних закидів місту є те, що в мегаполісі, мовляв, багато бідних і мало багатих: "Не завидуємо ми городянським дивам великим, ні городянському комфорту; бо що нам по тому всьому, коли в городах тілько сота доля Божого люду живе в достатках і всіми тими дивами користується, а тисячі голів людських, як риба об лід, побиваються і розум їх, як та дитина в чужої матері, чучверів".
Конфлікт – міжперсональний: протиріччя із думками колег, політичними силами та внутрішньо-персональний: власні незмирення з обставинами. Аргументи – нормативно-ціннісні – вироблені моральні норми, поведінкові аспекти.
Сучасний дослідник творчості П. Куліша Є. Нахлік слушно завважив, що письменник вірив у суспільний чи «громадянський» розвиток, однак «як русоїст, послідовник преромантичного Просвітництва, він бачив і певні суперечності між поступом цивілізації і станом моральности, цим, на його переконання, найвищим критерієм суспільного прогресу» , що він переконливо показав у циклі «Листи з хутора».
За спостереженням цього дослідника, Куліш «вбачав у патріархальній Україні, її багатющій народній творчості живодайне джерело для морального оновлення "європейської цивілізації" та оновлення загальноєвропейського літературного і мистецького поступу» . Є. Нахлік поруч із тим зауважив, що «в реальному житті Куліш тверезо оцінював незруч- ності хутірного побуту й переваги міської цивілізації» . В україномовних оповіданнях «Про злодія у селі Гаківниці», «Півпівніка» та «Хто такий хуторянин» П. Куліш відобразив гарні й спокійні села, в яких живуть селяни з хутірськими чеснотами. Через цікаві сюжети ми зрозуміли, що рідна земля й споконвічні моральні устої забезпечують селянам щасливе життя на цьому світі.
2. Конфлікт як елемент змісту (ідея, тема, проблема) і як форма узагальнення.
Тема – засадничі положення як "антиурбанізм" та "хуторянство".
Ідея – звинувачення проти міста й міського життя, вихваляння проживання у спокої на хуторі. Проблематика – у П. Куліша одним із головних закидів місту є те, що в мегаполісі, мовляв, багато бідних і мало багатих: "Не завидуємо ми городянським дивам великим, ні городянському комфорту; бо що нам по тому всьому, коли в городах тілько сота доля Божого люду живе в достатках і всіми тими дивами користується, а тисячі голів людських, як риба об лід, побиваються і розум їх, як та дитина в чужої матері, чучверів".
Конфлікт – міжперсональний: протиріччя із думками колег, політичними силами та внутрішньо-персональний: власні незмирення з обставинами. Аргументи – нормативно-ціннісні – вироблені моральні норми, поведінкові аспекти.
«Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького…»
Щодо української історії, то остання спершу відтворювалася молодим П. Кулішем у міфологізованому вигляді з опертям на фольклорний та етнографічний матеріал, з наслідуванням деяких сюжетів «Истории русов», з численними християнськими мотивами тощо. Зокрема, одна з провідних тез цього історико-політичного трактату про рівноправне входження українських земель до державного об'єднання з Польщею запозичується П. Кулішем. «От-то где-то й ми пристали разом за Литвинами до Поляков, все таки як ровние до ровних и вольний до вольних », – відзначає автор на сторінках стилізованої під народні думи історичної поеми «Украйна. Од початку Вкраїни до Батька Хмельницького» (1843). Цю тезу П. Куліш, майже дослівно, відтворить і в рукописі своєї «Книги о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» (1843).
Водночас історична візія раннього П. Куліша була однозначно скерована на домінуючу репрезентацію козацької слави та героїки на теренах української минувшини в контексті її протиставлення до буття тодішньої Малоросії. «Проте незважаючи на те, що слава наша ще недавно гриміла по всьому світу, та вже лише небагато з нас знають, що значить Гетьманщина, що значить Україна, що значить козацтво », – пише автор у передмові до «Книги о ділах народу українсько- го…». Саме ці патріотичні настрої та апологія козацької славетності закидалися письменнику російськими чиновниками під час слідства у справі кирило-мефодіївських братчиків
Водночас історична візія раннього П. Куліша була однозначно скерована на домінуючу репрезентацію козацької слави та героїки на теренах української минувшини в контексті її протиставлення до буття тодішньої Малоросії. «Проте незважаючи на те, що слава наша ще недавно гриміла по всьому світу, та вже лише небагато з нас знають, що значить Гетьманщина, що значить Україна, що значить козацтво », – пише автор у передмові до «Книги о ділах народу українсько- го…». Саме ці патріотичні настрої та апологія козацької славетності закидалися письменнику російськими чиновниками під час слідства у справі кирило-мефодіївських братчиків
Дякую за увагу !
Виконала
студентка групи м Жур -1
Дробик Тетяна
Виконала
студентка групи м Жур -1
Дробик Тетяна
